Президентські вибори в Румунії та майбутня парламентська кампанія в Молдові — це насправді не окремі події, а елементи єдиного сценарію російського втручання. Увесь регіон перетворився на поле бою і політичний вимір російської агресії.
У Молдові, де готуються до парламентських виборів, нещодавно заарештували лідерку Гагаузької автономії Євгенію Гуцул.
Як не дивно, реакція Кремля була досить стриманою. По-перше, такі, як Гуцул — відпрацьований матеріал. А по-друге, мета в іншому: зробити справжніми електоральними фаворитами політиків, які весь цей час зростали в тіні й не скомпрометовані відвертими зв’язками з Росією.
Президентська кампанія в Румунії теж нагадує сценарій, навʼязаний ззовні. Після того як ЦВК відмовила в реєстрації Келіну Джорджеску, його прихильники організували акцію протесту — демонстративну, але короткотривалу. А от регулярні щотижневі протести на його підтримку зовсім зникли. Хоча, здавалося б, якщо це не привід, то що тоді привід?
Спільним у цих двох кейсах є не лише зовнішня млявість реакції Кремля — що вже саме по собі є красномовним індикатором, — а й інше: місце гротескних фігур поступово займають політики, які нібито не мають нічого спільного з російськими наративами. Але це лише на перший погляд.
Попри національні особливості, передвиборчий контекст в обох країнах все менше стосується виключно внутрішніх політичних процесів і все більше нагадує єдиний сценарій гібридного втручання. І це не просто втручання — це програмування моделей поведінки, які влада й суспільство втілюють, не усвідомлюючи всієї штучності задуму.
Це не хаос. І це не керований хаос. Це рефлексивний контроль через пастку вибору, коли все видається єдиним правильним рішенням.
Так було з партією «Шор» — надмірно токсичною, відверто радикальною, занадто гучною, щоб її не заборонити.
Такий самий функціонал виконав і Джеорджеску, зазіхнувши на святе — на членство Румунії в НАТО та ЄС, згуртував маргінальну нішу й нагрів місце для іншого, хто ці настрої скерує в «конструктивне» річище.
Заборона партії, кандидата чи навіть скасування виборів, на перший погляд, виявлялися єдиною доступною опцією для влади, але це і було ціллю. У цей час, під шумок, у політичний простір зайшли потрібні гравці, обережніші, прийнятніші для виборців і партнерів, з риторикою миру, нейтралітету і відновлення справедливості.
Ідея технології всі попередні роки полягала не просто у створенні загрози, а й у створенні контексту навколо неї та можливостей для опонента дати цій загрозі відсіч, а під час «переможної» ейфорії висадити десант зовсім інших акторів, які весь цей час росли в тіні.
У контексті болючого питання виборів в Україні слід зробити важливі висновки.
Перше і найголовніше: важливо не те, що вплив Шора зникне з Молдови (а Джорджеску не оберуть у Румунії) — важливо, хто скористається створеним вікном можливостей. Бо саме на цьому протязі з’явився блок Alternativa, куди входять знайомі обличчя: Чебан, Кіку, Ткачук, Стояногло; саме через це вікно можливостей шорівці перестрибують у партію з милозвучною і миролюбивою назвою «Серце Молдови».
Усі ці політики не просто носії «альтернативи» чинній владі, а самому проєвропейському вектору.
Так само і румунський експрем’єр Віктор Понта, який демонструє медійну підтримку, фотографується, коментує, на щось постійно натякає, є маленькою копією Трампа, яка уникає відповідей на складні питання.
Його особа — це міст між молдовською та румунською схемами, прикритий шаром політичного досвіду й інфантильного популізму.
Росія не вперше відпрацьовує сценарій, націлений на Україну, у сусідній Молдові (узяти хоча б історію з гагаузьким референдумом). Тож цей задум не закінчується в Кишиневі чи Бухаресті.
Його наступна фаза — Україна.
Суспільна втома, попит на «нові обличчя», риторика про «післявоєнний мир» і «нормальне життя». Усе це ідеальний ґрунт для появи фігур, які не називатимуть себе проросійськими, але поведуть туди, куди скажуть куратори з Кремля.